Звернення пресслужби Київської Патріархії до єпископату, духовенства та всіх вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату

Дорогі у Христі браття й сестри!
У нинішній час Церква Христова на землях Руси-України переживає скрутні часи. Комусь може здатися, що все вже втрачено, а беззаконня остаточно перемогло, проте це не так. Незалежність і Патріарший статус Київської Церкви здобувалися у невпинній боротьбі, яка розпочалася ще в 1991 році, коли Україна знову здобула незалежність. У той час Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Філарет, Предстоятель Української Православної Церкви, скликав історичний Помісний Собор Української Православної Церкви, який відбувся 1–3 вересня в стінах Києво-Печерської Лаври.
Тоді єпископат УПЦ практично одноголосно ухвалив рішення взяти курс на автокефалію Української Церкви, проте через втручання спецслужб уже за кілька місяців більшість ієрархів зреклася власних слів, зібравши в Харкові лжесобор, на якому в порушення Статуту УПЦ Предстоятелем було обрано ієрарха Російської Православної Церкви. Тоді канонічна ієрархія опинилася під загрозою, але була врятована Преосвященним Яковом (Панчуком), який разом із Митрополитом Філаретом рукоположив нових архієреїв, для чого було потрібно щонайменше два єпископи. Незабаром після цього УПЦ та УАПЦ об'єдналися в Українську Православну Церкву Київського Патріархату на Об'єднавчому Соборі 1992 року.
У 1994 році до неї приєдналася Курська єпархія РПЦЗ на чолі з архімандритом Іоасафом (Шибаєвим), а вже в лютому 1995 року останній був рукоположений на Єпископа Білгородського та Обоянського. Того ж року, після кончини за загадкових обставин другого Патріарха Київського Володимира, Митрополит Філарет був обраний третім Патріархом Київським і всієї Руси-України.
Під керівництвом Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патріархату стрімко зростала. Якщо у 1992 році у багатьох регіонах України Київський Патріархат взагалі не існував, то вже у 2004 році кількість парафій лише в Україні перевищувала 3300. У 2008 році здійснено спробу відновлення діалогу з офіційними Церквами під час візиту Константинопольського Патріарха в Україну, проте вона виявилася невдалою через вимогу делегації Константинополя відмовитися від автокефалії Української Православної Церкви.
Друга спроба відбулася у 2018 році, проте її результат виявився катастрофічним. На псевдособорі в Софії Київській, під головуванням архієрея Константинопольського Патріархату, було створено принципово нову структуру без жодної канонічної тяглості, залежну від Константинополя, а також обманом примушено Святійшого Патріарха Філарета підписати фіктивне рішення про «саморозпуск» Київського Патріархату. Варто зауважити, що це рішення не може бути дійсним, оскільки могло бути ухвалене лише Помісним Собором УПЦ КП, згідно зі Статутом.
Результатом цього стало створення ПЦУ (Константинопольського Патріархату), яка рейдерськи захопила більшість майна УПЦ КП. У відповідь на це Святійший Патріарх Філарет 20 червня 2019 року скликав Помісний Собор, проте серед колишніх архієреїв УПЦ КП не знайшлося жодного достойного – на Собор із представників єпископату прибули лише Митрополит Білгородський Іоасаф та Єпископ Валуйський Петро.
На цей раз вони врятували Київський Патріархат так само, як Владика Яків врятував його в 1992 році. Помісний Собор ухвалив рішення про продовження діяльності УПЦ КП, а Святійший Патріарх Філарет почав поставляти нових архієреїв. Попри спротив ПЦУ, цькування з боку ЗМІ та адміністративний тиск, Київський Патріархат вистояв.
Останні роки земного життя Патріарха Філарета відзначилися його поступовою ізоляцією від єпископату та духовенства Церкви з боку кровних родичів. Попри це, Святійшому Патріарху Філарету вдалося засвідчити свою справжню останню волю в Духовному Заповіті, підписаному 19 жовтня 2025 року. Через це вже за кілька тижнів його родичі примусово доставили його до контрольованого ПЦУ (Константинопольського Патріархату) Михайлівського монастиря для імітації примирення Патріарха з керівництвом цієї структури. У змову з керівництвом ПЦУ вступила й більшість кліру Володимирського Собору, яка незабаром після підписання Заповіту провела фіктивні збори громади щодо зміни юрисдикції, зрадивши Патріарха Філарета ще за його життя. У Патріаршому Соборі достойним виявився лише один клірик – диякон Андрій Павлович, який не брав участі в цьому беззаконні: «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішників не стає, і на зборищі губителів не сидить» (Пс. 1:1). Вочевидь, і сам Святійший Філарет наприкінці свого життя зрозумів, що його зрадили, і саме тому, перебуваючи в лікарні, відмовився від причастя та соборування з рук Бориса Табачека та Івана Київського.
Коли ж земне життя Патріарха Філарета добігло кінця і він спочив у Господі, більшість кліриків Володимирського одразу зрадила Церкву та перейшла в ПЦУ: «Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами; але вони вийшли, і через те виявилося, що не всі наші» (2 Ін., 2:19). Вже вночі 20 березня вони разом із керівництвом ПЦУ (Константинопольського Патріархату) святкували «перемогу» над Київським Патріархатом, проте святкували даремно – єпископат УПЦ КП навіть у таких критичних умовах зміг провести Архієрейський Собор, на якому 8 архієреїв проголосували та одноголосно обрали нового Патріарха – Архієпископа Сумського і Охтирського Никодима.
Реакцією керівництва ПЦУ на це стали істеричні, безпідставні звинувачення у співпраці з окупантом: «Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди» (Ін., 8:44). Також з боку ПЦУ на адресу ієрархів УПЦ КП звучали погрози «церковними судами» та «канонічними санкціями». Жодні такі рішення з боку цієї структури не будуть дійсними та не існуватимуть в канонічній дійсності, оскільки ПЦУ не має канонічної юрисдикції над територією України та не може приймати жодних рішень на її території.
Ми закликаємо вірян не піддаватися на антиканонічні провокації ПЦУ та не спокушатися ані обманливою «єдністю» під її началом – «Не схиляйтеся під чуже ярмо з невірними, бо яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (2 Кор., 6:14-15), ані тим, що хтось уже відпав від Церкви – «І через збільшення беззаконня охолоне любов у багатьох; хто ж витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 24:12-13).
Будьте певні – близький час, коли Господь зруйнує те, що не від Нього; Київський Патріархат, натомість, вистоїть, бо Сам Христос сказав, що Церкву Його ворота пекла не здолають (Мф. 16:18). Ми ж, браття і сестри, молімось невпинно про припинення гонінь та якнайшвидше зміцнення та зростання Київського Патріархату. Як зазначає Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Никодим, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Церква Христова, збудована на правді та на любові, яку ніс Патріарх Філарет, вистоїть і буде світлом для всіх поколінь: «Церква Моя, на камені віри збудована, не буде похитнута; а хто з нею, той спасеться і не загине».
Тож зберігаймо вірність Отцям нашим, пам’ятаймо про подвиг Патріарха Філарета та всіх, хто залишився вірним Київському Патріархату. Хай кожна молитва, кожне слово, кожен наш вчинок зміцнюють Церкву Христову, бо лише в правді, любові та вірності Господу – наша сила і наше спасіння. І як сказав сам Господь: «Будьте тверді, непохитні, завжди перебувайте у ділі Господньому, знаючи, що праця ваша не марна в Господі» (1 Кор., 15:58).
«Я бачив беззаконника, як він пишався і підносився, наче кедри ливанські. Але минув він, не стало його; шукаю його і не знаходжу. Пильнуй непорочність, дивись на праведного, бо майбутнє таких людей — мир. А беззаконники всі будуть знищені, і майбутнє нечестивців — загибель. Спасіння ж праведним від Господа. Він захистить їх у час скорбот» (Пс. 36:35-39). Нехай же Світло Христове завжди сяє над Київським Патріархатом, і ніяке обманне лукавство не зможе його погасити. Амінь.

Пресслужба